Юнацькі вірші (1997—2001)

*

ніби люстра стирчить із підлоги
ніби килим звисає зі стелі
ніби світло сходить із стін
розчиняючись в лампах

наче думки літають іззовні
і всередину не проникають
наче слово крізь перетинку
через зуби вповзає до вуст

*

навіщо капелюхи і зонти
навіщо в вікнах світяться фіранки
навіщо дощ і сніг навіщо ліхтарі
навіщо п’ятиповерхові замки

для кого і для чого цей неон
а також лід пісок перила вздовж проспекту
і вмерзлий під ноги автобусний талон
і дріт у ялинкових лапах зверху

чому під’їзд і сходи двері дзвін
чому ганчірка черевики бруд
навіщо шурхіт скрегіт вихід вхід
навіщо стук і стогін видих вдих.

*

Південні міста прочиняють завбачливо двері
Справді на північ на схід і на захід далеко іти
А тут навпростець навпростець навпростець навпростець і на місці
Просто зняли сандалії і попливли

Далі солоними хвилями грюкає море
Позаду прозорим вітром шумлять дерева
Західний бік підпирає розжарене сонце
Зверху ще хтось міцно тримає за небо

Стелиться після усього м’яко бруківка
Потім трава шурхотить що пробилась крізь камінь
Наприкінці темніє повітря в балконах і вікнах
Повільно вертається світ на наїжджене коло

*

Ось мерехтить напівпрозорий вечір,
з усіх множин стікаються у сни
десь випадково лишені тобою речі
або на певний час відпущені сюди.

Ти зводиш шепіт і куріння,
допоки пучки обпече;
ти присідаєш на замурзані коліна
і споглядаєш стріхи і дахи через плече.

ТРИПТИХ

*

Пісок мішається із листям,
Зима мішається з теплом,
Іржа — із небом срібно-чистим,
Місяць із сонцем, дім — з вікном.

* *

В обличчя вітер, й зашвидка хода,
тому ледь сонний дим затримую надовго,
і ніби трохи обертом йде голова,
зустрічні сходи й ґанки усміхаються солодко.

Дерева, парки й сквери відкладають вбік
жовтаву шапку і ховають віти
у рукави; до них підходить сніг,
питає, чим іще він може догодити.

Невдовзі впадуть сутінки глузливі,
відійде сонце на зворотній бік Землі,
останній промінь переломиться й застигне
в нерівностях поверхні асфальтів.

* * *

Закінчуються сумні оповідки,
запалюються довгі цигарки,
тужавіють в посніжних кроках злитки,
і лише сторож блимає у склі.

*

Коли нині буває шторм на морі, вони пливуть поблизу корабля, вистрибують з води і весь час питають: «Чи скоро кінець світу настане?» На це треба відповідати: «Вчора світ кінчився, вчора!»

Георгій Булашев

«Вчора світ кінчився, вчора!»
і летить над морем радість,
надимаючи вітрила
всіх зустрічних кораблів.

У заглибини пірнає,
прорізає ніжно воду
виринає на поверхню,
либиться на жовтий диск.

Та з забризканого неба
на розгойдувані хвилі,
на човни і на рибалок
впав раптово сірий дощ.

Голоси змовкають разом
і притушується світло,
бульки плигають над світом,
недосяжним для дощу.

БУДИНОК

Прокинсь
і оченьки протри,
торкнися стін замиршавілих,
тупцюючи в калюжах цвілих,
в свої шпарини зазирни.

Торкайся стовбура і віт,
сягай і крони, і коріння,
його розбурхане сумління
хай муляє цегляний світ.

Сприймай, як є, всі зміни днів,
всі зливи руху вниз і вгору,
наповненість дискретного простору
і пустку волі поза ним.

*

і у всі осені необхідно вдивлятися пильно
у торішні кишені (торішні монети горіхи й квитки)
немов риски хвилин, перелічити шпали прогнилі
загортатись від холоду в ковдри і ліжники

скоро видме протягом крильця комах з-поміж аркушів
упаде виноград (грона ті що ніхто не дістав)
у кишенях з’являться свіжозасмажені соняхи
і розкришиться сонце у наче хромований став

і шукатимуть краплі де сухо щоб ніг не вмочити
лоскотатимуть ніздрі болотяний запах і пил
і просвітлений наскрізь будинок (з шибками брудними)
блисне мов капіляр на зворотному боці повік

*

Так хмарно-сонячна межа
минає стежки і обніжки,
роздмухує покоси свіжі,
йде навпростець, немов чужа.
Минає (з запахом грибів)
вориння, борозну вужа,
минає тишу, рівно й спів,
її не холодить душа.

Минає рейки у яру,
цистерни, семафор, переліс,
тінь на траву квапливо стелить,
і врешті овид залиша.

*

Ліхтар із жовтим абажуром
ковзне горищем і впаде,
окреслить абрис твій сутулий
судин галуззя золоте.

І накрапатиме зі стелі
пил, розчиняючись в очах,
кров лущитиме епітелій,
а ти лежатимеш навзнак,
вслухаючись у грюк трамваїв,
в непевність застінних розмов,
ти незворотно засинаєш,
угрузши відбитком в трюмо.

*

Смерть падає із неба наче сніг,
тримаючись на одязі та шапках,
вкриваючи всуціль дахи будинків;
рипить у перехожих під ногами.
Ти якось вийдеш випадком без капелюха,
вона впаде на голову й розтане,
волоссям потече, заллється в зморшки,
похолодить й нагріється на спині.
Так тануло колись в тобі життя,
усотуючись через пуповину,
тепер воно підступно замерзає,
на ньому небезпечно посковзнутись.

*

нехай тут буде поле
та тільки хай буде широке
нехай тут буде місто
та тільки щоб гомінке

нехай тут кладуть дорогу
та тільки хай вимостять каменем
а може замість дороги
нехай побудують мур

а все ж хай тут буде поле
та тільки хай видноколо
окреслить тоненька смужка
звивистих в спеку лісів

ЕПІГРАФИ

*

Отак добігає кінця
цей подивугідний світ,
що ловить, немов кошеня,
свій теплий замурзаний хвіст.

*

На смагляві долоні майданів
кидають хліб і монети.
Монети, певно, для пам'ятників.
Хліб — для голубів.
$license_my

"; echo $urchin; ?>